Це добре, що нашого полку сільських капіталістів приросло. Бо досі тільки ми з моїм Павлом на власній свинофермі парилися. А решта люду сиділо, склавши руки і чекало, доки вернеться совєцька власть і помаже всіх їх медом. А головне — відновиться колгосп, в якому знову можна буде красти.

Рипнулися було за звичкою красти і в нас. Але! Я на цих експропріаторів маю протиотруту, як зараз кажуть — “кришу”. Все дуже просто: наш дільничний міліціонер — мій двоюрідний брат. Він не просто міліціонер, а по-нинішньому — Шериф. Йому МВС навіть офіс спорудило посеред села. На повороті. На два поверхи. Знизу приймальня, капезе і туалет з унітазом. А на другому поверсі — службова квартира. Ну, пощастило хлопцеві, нічого не скажеш. Мені з ним, до речі, теж. Після першої ж спроби колодчан “приватизувати” з нашого обійстя якусь дещицю, він зібрав збори і пояснив, що з цього приводу каже Закон. Краще — по-людському: як щось треба, спитайте.

— А от я попросив п’ятірку — не дали! — поскаржився хтось. — А у них гроші є, я знаю!

— Що значить — попросив? Позичити?

— Ні, чому позичити? У них же є, то хай дадуть тому, в кого немає.

— Дядьку, вони не зобов’язані вам просто так давати. Це ж вам не колгосп. Вони ці гроші не малюють, а власними руками, власним потом заробляють. Та якщо ви запропонуєте їм допомогу, вони вам за неї заплатять.

— О! Що ж це робиться? Знову експлуатація трудового класу, як до революції?

— Але ж якщо вам Марія просто так ту п’ятірку дасть, то вийде, що ви її експлуатуєте? До речі, коли у них толока була, щось я вас там не бачив. А Павло всім, хто прийшов, потім добре віддячив.